«Проблеми адаптації дітей з особливими потребами до навчання у школі»
Підготувала:
Косолапова К.О.,
соціальний педагог
Луцької гімназії № 21
імені Михайла Кравчука
Епілог
Ти щось не можеш зробити самостійно. Ти не можеш без сторонньої допомоги переступити високий поріг (інша людина, високого зросту, – може). Ти не можеш безпечно перейти жваву дорогу без світлофора (інша людина, яка швидко бігає, добре бачить і чує, – може). Ти не можеш поодинці підняти важку сумку на 15-й поверх у будинку з непрацюючим ліфтом (чемпіон з важкої атлетики – може). Тебе можуть просто не пустити куди-небудь, якщо ти на інвалідному візку, наприклад, можуть сказати, що тут чистий паркет і всі ходять у спеціальних тапочках, а колеса твоєї коляски все забруднять і тому всім можна пройти, а тобі не можна…
Щорічно статус дітей-інвалідів отримують 22,4 дитини на 10 000 осіб. Слід зазначити, що в цілому за останні роки рівень дитячої інвалідності в Україні зріс на третину: через туберкульоз - у 4 рази, через травми та отруєння - у 3 рази, через анемію - в 2,5 рази, через злоякісні новоутворення лімфатичної та кровотворної тканин, гіпофізарний нанізм, муковісцидоз, уроджені аномалії – у 2 рази. Серед причин, чому діти стають інвалідами, перше місце посідають вроджені вади розвитку, друге – хвороби нервової системи, третє – розлади психіки та поведінки.
Сьогодні в основі принципу соціального захисту інвалідів лежить не лише соціальне забезпечення, це пасивна функція соціального захисту, а захищеність інвалідів через створення для них у суспільстві відповідних умов та рівних можливостей для реалізації життєвих потреб, здібностей, творчого потенціалу.
В урядових кабінетах панує помилкова думка, що головне – підвищити на кілька гривень соціальну допомогу або пенсію інвалідам, ізольованим у своїй квартирі в багатоповерховому будинку без ліфта і пандуса від суспільства, а не надати їм можливість соціалізуватися, реалізуючи свої права на одному рівні з іншими громадянами. На жаль, у нашого дитинства надзвичайно багато проблем.
Проблема адаптації дітей з особливими потребами до різних видів соціально-значущої діяльності – одна з найактуальніших. Важливого значення набувають дослідження, пов'язані з адаптацією особистості до навчальної діяльності у початковій і вищій школах, адже це найбільш складні періоди життєдіяльності особистості в онтогенезі.
У численних психологічних дослідженнях наголошується на необхідності враховувати специфіку саме шкільної адаптації дітей із певними вадами. Ігнорування проблем адаптації осіб, що мають деякі порушення, зумовлює труднощі їх подальшого життя та спілкування.
А.М. Нізова підкреслює, що відхилення від норми здоров'я можуть зумовлювати серйозні адаптаційні проблеми в житті. Діти з наявними фізичними вадами (інваліди з різним анамнезом, заїки, картаві та ін.) особливо легко травмуються. Некоректне поводження і ними призводить до глибокої життєвої трагедії.
У дітей з вадами слуху проблеми формуються у сфері словесно-логічного мислення. Порушення слухових сприймань викликає підозріливість, неможливість зрозуміти почуте. Це призводить до нестійкої поведінки.
Слабозорим дітям властива недостатня просторова орієнтація та збіднене емоційне життя.
У дітей з порушеннями інтелектуального розвитку спостерігається недорозвиток вищих форм пам’яті, мислення, характеру. Недорозвиток особистості виявляється у примітивних реакціях, підвищеній самооцінці, негативізмі, недорозвитку волі, невротичних реакціях.
Діти із розумовими вадами проявляють пасивність, інертність, підкорення сторонньому впливу, і все це – через відсутність критичного мислення. У них важко сформувати мораль, поняття якості не проявляються у некритичному ставленні до власної поведінки та вміння правильно оцінити свої сили (Т.А.Власова, Г.М. Дульнєв, О.І. Дячков, І.В. Єременко, М.С. Певзнер, С.Я.Рубінштейн).
Вади у здоров'ї стають істотною перешкодою при виборі професії, у навчанні, в особистому житті. Вони зумовлюють вторинні особистісні порушення, які ускладнюють життя – йдеться про невпевненість у собі, нерішучість, залежність від оточуючих тощо. Маленькі діти переживають свої недоліки епізодично, але в процесі дорослішання переживання набувають інших якостей, стають нестерпними, іноді навіть доходять думок про суїцид. Тому слід якомога раніше розпочинати виявлення подібних вад, проблем у дітей, робити аналіз їх причин і надавати учням кваліфіковану допомогу.
В.С. Мухіна акцентує увагу на «факторі місця», тобто школи, в якій має адаптуватися дитина з вадами здоров’я. Цей фактор посилює проблеми всієї пізнавальної діяльності дітей і позначається на шкільній успішності, специфіці їх міжособистісного спілкування. Поступово такі учні починають уникати спілкування, особливо з незнайомими для них людьми, відбувається певний невротичний розвиток особистості.
Фізіологи, розглядаючи проблему адаптації дітей молодшого шкільного віку, зазначають, що вчителю початкових класів із перших днів потрібно коректно виявити дітей, які представляють «групу ризику», тобто тих дітей, яким необхідна індивідуалізація процесу навчання та виховання. А тому важливо не зволікати, щоб не втратити момент своєчасного надання необхідної допомоги, не сподіватися на диво, оскільки труднощі ускладнюватимуться стійкою дезадаптацією особистості, втратою інтересу до школи, а порушення емоційного плану перетворюватимуться на стійку нервово-психічну патологію.
Д.Б. Єльконін наполягав на тому, що для розуміння сутності психологічної адаптації дітей молодшого шкільного віку є необхідним ретельний аналіз трьох ліній розвитку дитини. Перша лінія – формування довільності поведінки, друга – оволодіння еталонами та засобами пізнавальної діяльності; третя – перехід від егоцентризму до альтруїзму.
Провідним фактором становлення самооцінки дитини є участь у колективних формах спілкування. У молодших школярів відбувається прискорене становлення самооцінки та рівня самосвідомості порівняно зі здоровими однолітками, тобто має місце «парадокс невідповідності». В дошкільному віці, наприклад, страхи мовлення з'являються через зайву фіксацію уваги рідних на мовленнєвій ваді дитини. В період адаптації до школи (6 – 8 років), коли дитина виступає в ролі учня та бере участь у формальних структурах спілкування, фіксація страхів мовлення визначається вже самим школярем. До кінця періоду початкового навчання страхи мовлення розглядаються як «невроз очікування».
Постійна тривожність через власне мовлення переходить у пригнічений стан, який ліквідується лише психологічними методами. Тривожність виявляється у почутті втоми, втраті інтересу до життя, у нестримних емоціях, плачі, думках про самогубство, у заниженій самооцінці.
Виявлено, що людина, в котрої наявним є певний дефект, нерідко комплексує, що ускладнює адаптацію. Занедбана дитина відчуває себе невдахою, поганим учнем. Ці почуття підвищують припустимий рівень тривожності у школяра, роблять його соціально боязким, знижують наявний рівень домагань. Труднощі навчання, які викликані недорозвитком, наприклад, фізичним, мовленнєвим, є частою причиною дезадаптації, різкого зниження мотивації навчання. Це негативно позначається на поведінці, а іноді призводить до вчинків навіть кримінального характеру.
У Концепції сімейного і родинного виховання наголошується на тому, що «сучасна сім’я має стати головною ланкою у вихованні дитини, забезпечити їй належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального і духовного розвитку». І це закономірно, адже побудувати повноцінну національну школу без активної участі й підтримки сім’ї неможливо. Тому психологічна зрілість батьків, їхні ідеали, досвід соціального спілкування найчастіше мають вирішальне значення в розвитку дитини.
Сім’ї, в яких виховуються діти з особливими проблемами живуть під вантажем багатьох чисельних проблем. Не кожен батько чи мати виявляються здатними прийняти недугу дитини, адекватно реагувати на постійно виникаючі проблеми. Відомо, що пролонгована психотравмуюча ситуація здійснює негативний вплив на психіку батьків та ускладнює їхнє відношення до дитини. Декого з батьків трагічність ситуації ламає. А власне особистісні якості батьків визначають можливості соціалізації дітей та адаптації до життя, тобто їхнє майбутнє. Важливою є наявність у батьків такої важливої якості як стресостійкість, саме вона необхідна для підтримки дитини. Відсутність же цієї якості вказує на нездатність батьків здійснювати виховання та соціальний супровід власної дитини протягом всього життя, взаємодіяти з фахівцями різного рівня чи навпаки, свідчить про схильність до аутизації по відношенню до дитини чи соціуму.
Підтвердженням цього факту є спостереження Росса Кемпбелла, яке констатує:
- Якщо дитина оточена критикою, то вона вчиться звинувачувати.
- Якщо дитина бачить ворожість – вона вчиться битися.
- Якщо над дитиною насміхаються – вона вчиться бути боязкою.
- Якщо дитину постійно соромлять – вона вчиться почувати себе винуватою.
- Якщо дитина оточена терпимістю – вона вчиться бути терпимою.
- Якщо дитину заохочують – вона вчиться цінувати інших.
- Якщо дитина почуває себе у безпеці – вона вчиться вірити.
- Якщо дитину схвалюють – вона вчиться подобатися сама собі.
- Якщо дитину приймають і поводяться з нею доброзичливо – вона вчиться знаходити любов у цьому світі.
Щоб визначити мотив, потрібно спостерігати за дітьми та дослухатися до власних почуттів. Адже у дорослих є значна перевага над дітьми – вони можуть керувати своїми емоціями. Тому, замість підвищення голосу краще виявити свою любов, адже дитина завжди її потребує та шукає захисту дорослих. Якщо дорослі надміру використовують силу і владу, то спрацьовує механізм самозахисту – звідси дитяче роздратування.
Слід відзначити, що діти-інваліди досить рано починають розуміти свою несхожість з нормально розвинутими однолітками, а у підлітковому віці – бурхливо переживають свою фізичну недосконалість. У корекційно-виховному процесі необхідно прагнути досягти у дитини самостійності, впевненості, мобільності.
Щоб досягти такого стану вчителям не можна надмірно опікуватися дитиною, проявляти жалість, знижувати вимоги, а для цього створити сприятливі умови для досягнення життєвих цілей:
- навчити спілкуватися;
- визначити життєві цінності;
- навчити досягати поставленої мети;
- навчити жити, не перебуваючи у залежності від здорових (по можливості);
- викоренити споживацьку психологію та замінити її умінням отримувати радість (лікарі стверджують, що під час нашого задоволення, радості мозок виділяє гормони задоволення - ендорфіни. Причому цей механізм діє при будь-якій залежності – наркотичній, алкогольній, схильності до солодощів, колекціонування, тобто, у будь-якому виді діяльності, якщо це подобається людині. У людини закладена потреба до отримання задоволення);
- навчити поважати бажання інших, їхні інтереси.
Посилена увага педагогів щодо залучення батьків дітей з особливими освітніми потребами до корекційно-виховної роботи сприятиме освіті та розвиткові дітей, попередить дискримінацію за ознаками, пов’язаними з тією чи іншою індивідуальною характеристикою дитини чи її сім’ї, яка б морально не пригнічувала ні самої дитини, ні її батьків. Успіх цього процесу визначальною мірою залежить від розуміння кінцевої мети, спільних зусиль соціальних педагогів, психологів, медичних працівників, логопедів, вчителів-предметників.
Поради для вчителів, які працюють з дітьми з особливими потребами:
1. Підготувати дітей класу до того, що поряд із ними навчатиметься учень з особливими освітніми проблемами.
2. Перед прийомом до класу дитини детально ознайомитися з його анамнестичними даними. З цією метою поспілкуватися з батьками дитини; вивчити медичні довідки; усвідомити, в чому полягає першопричина (пологова чи післяпологова травма, хвороба в ранній період, вплив медикаментів тощо).
3. Вивчити спеціальну медичну та педагогічну (дефектологічну) літературу з метою з’ясування впливу ушкоджень (пологові травми, хвороби, психічні захворювання тощо) на процеси навчання та розвитку.
4. Ознайомитися з сучасними педагогічними підходами і методиками, які застосовуються у спеціальних школах під час навчання дітей-інвалідів.
5. На кожну дитину з обмеженими можливостями необхідно скласти індивідуальний навчальний план (враховуючи складність дефекту).
6. Знаючи специфічні особливості психічних процесів дітей, коригувати їх у процесі навчання; враховувати під час навчання; враховувати під час планування діяльності.
Записки батьків, у яких виховуються діти з особливими потребами і дітей з особливими потребами
«Наш син Анжело народився із синдромом Дауна. Його хвороба виснажує нас фізично, розумово та емоційно. Уявіть, скільки сил іде на догляд за здоровою дитиною, а тоді помножте це на сто. Деколи страждають мої стосунки з дружиною.
Щоб навчити Анжело навіть найпростішого, треба величезної наполегливості і терпіння».
«Я вирішила народити дитину, хоча в моєму віці це було ризиковано. Мій син народився із синдромом Дауна, і тепер, коли я бачу, з якими труднощами він стикається, то почуваюся винною».
«Кілька років після того, як у мого сина виявили розщеплення хребта, я не могла робити нічого іншого, окрім хатніх справ. Я була виснаженою і багато плакала. Хотілося поділитися з кимось своєю бідою, але не наважилася, бо друзі мають здорових дітей. Більшість людей ніколи до кінця не зрозуміє, яким є наше життя».
«Мені 16 років. Справа в тому , що я страждаю від харчового розладу – у мене анорексія. За останній рік я кілька разів лежала в лікарнях, і це був найважчий рік мого життя. У моєму житті були моменти, коли мені здавалося, що я вже на краю. Але тепер я бачу, що у кожної людини є своя мета в житті. Люди повинні поважати себе за те, що вони саме такі. Серйозно! Я стала сильною і сміливою. Я розумію саму себе. Мені більше немає діла до того, що думають про мене інші люди. Я більше не дозволю себе принижувати».
«Бетані вмирала на очах. Парамедик шепотів їй слова підтримки: «Бог тебе не покине і спасе».
Сьогодні Бетані – здорова, сильна дівчина з неймовірно оптимістичним поглядом на життя. Вона одужала швидше, ніж очікували лікарі. Через три тижні після нападу акули вона знову вернулася до серфінгу.
Вона не жаліє себе, змирилася з тим, що трапилося і живе далі. У першому змаганні вона виборола третє місце, хоча серед учасниць були кращі серфінгістки світу. І це з одною рукою! Бетані каже, що втрата руки стала для неї свого роду благословенням: коли вона досягає успіху на змаганнях, її приклад надихає інших людей».
Література:
1. Соціально-педагогічна підтримка обдарованих дітей-інвалідів : збірка матеріалів / за ред. : В. І. Бондаря, В. В. Засенка. – К. : Наук. світ, 2005.
2. Ткачева В. В. К вопросу о концепции психологического изучения семьи, воспитывающей ребенка с отклонениями в развитии // Воспитание и обучение детей с нарушениями развития. – 2004. – №1. – С. 46-51.
3. Щербань П. Концепція «Сім’я і родинне виховання» // Рідна школа. – 1996. – № 11-12. – С. 15-20.
5. https://library.rehab.org.ua